Анна Гулачова — чеська скульпторка, чия робота з живими бджолиними колоніями виходить за межі сучасного мистецтва. На вулики вона розміщує фігуративні скульптури, в порожнинах яких бджоли будують стільники — відсилаючи до давніх легенд про безсмертя духу. Ми говорили про емоції у творчому процесі, співжиття двох скульпторів під одним дахом, сільське життя з дітьми та про те, чому для молодого митця найважливіше — ніколи не припиняти творити, навіть на десяти квадратних метрах кухні.
Чи можете описати свою творчість — як ви переживаєте її серцем, емоційно? Що дає вам творчість на емоційному рівні?
Для мене творчість — це втеча від хаосу та всього, що відбувається у світі: від родини, політики й суспільних відносин. Водночас це постійний зв'язок із цією реальністю, бо у своїй роботі я на неї відповідаю. Це не має нічого спільного з утечею від обов'язків і проблем. Ідеться саме про налаштування на іншу ментальну частоту, якої досягаєш у запалі творчої праці.
Щойно я беруся за роботу і не розв'язую складних технологічних процедур, які її супроводжують, я відчуваю свободу — незалежно від матеріалу чи медіуму, з яким працюю. Це ментальне налаштування є для мене процесом зцілення душі й тіла, і я в цьому абсолютно переконана. Насправді мій розум часто налаштований на творчість навіть під час повсякденних справ, але ці уламки ідей потрібно записувати й потім відбирати. У повній зосередженості під час самого творчого процесу я хочу надавати їм багатошаровішої та поетичнішої форми.
У ваших скульптурах з'являються органічно побудовані бджолами структури стільників. Як відбувається ваша співпраця з живими бджолиними колоніями? Що найчастіше символізують стільники?
Тема бджіл і бджолиних стільників у скульптурах займає мене впродовж останнього десятиліття. В попередні роки я працювала з бджолами, розміщуючи фігуративні скульптури на верхніх поверхах вуликів. Я використовую природну схильність частини колонії розширюватися з нижніх поверхів вулика вгору, в порожнину тіла скульптури, яку бджоли заселяють протягом сезону.
Цей процес є символічним і натхненний давніми віруваннями, бджолярськими практиками та грецькими леґендами. Стільники, побудовані бджолами всередині скульптури, замінюють нутрощі або життєво важливі органи, або можуть символізувати матеріалізований дух як первісну системну структуру всередині тіла. В ділянках обличчя та живота видовбані порожнини — простори, що дозволяють бджолам розширюватися в ці частини. Під час сезону роїння скульптури таким чином стають живою частиною вуликів.
Стільники, побудовані в черевних порожнинах, можуть викликати образ гібридного організму — духу, народженого з органів, який символізує повернення духу природи та прийдешнє життя крізь нутрощі фізичного тіла. Давні греки та римляни вірили, що бджоли оселяються й вилітають із порожнин мертвих тіл великих тварин — як дух, що трансформується, зміцнюючи зв'язок між світом живих і мертвих, і чий прихід забезпечує примирення та добрі стосунки з богами й природними силами в часи екологічного та цивілізаційного занепаду.
Інші давні культури також пов'язували бджіл, що з'являлися з нутрощів мертвих тіл, із безсмертям духу та його поверненням у цей світ. На бджіл, які «поверталися» з тілесних порожнин, дивилися як на духів, що піднімаються з царства мертвих. Бджола, народжена в органічних порожнинах, набуває фізичної форми, щоб могти співтворити й підтримувати рослинне царство в цвітінні, кругообіг плодів, які ми їмо, та кисню, яким дихаємо.
Концепція фігуративних та органічних скульптур, у порожнинах яких бджоли створюють стільники, також зазнала впливу давніх вірувань, натхнених леґендою про Арістея, згаданою у Верґілієвих «Ґеорґіках». У зв'язку з цим оповіданням греки, римляни та інші культури персоніфікували бджолу й приписували її існуванню надлюдські духовні якості.
Ви є постійною авторкою провідної ґалереї Hunt Kastner, яка працює зі своїми митцями на чеські мірки винятково активно. Чи можете наблизити, як ви сприймаєте цю співпрацю і в чому конкретно вона вам допомагає? Чи має належність до ґалереї й якісь недоліки або обмеження?
Ґалерея Hunt Kastner представляє мене з 2015 року. Саме того року я тут інсталювала свою першу виставку — з тоді шестимісячною донькою, причому Кача допомагала мені під час монтажу, доглядаючи дитину. Від самого початку між нами склалися дуже добрі особисті стосунки.
Йдеться не лише про комерційну підтримку. Хоча продаж мистецтва є метою більшості комерційних ґалерей, ця ґалерея довгостроково зосереджується передусім на систематичному утвердженні митців та їхньому представленні кураторам й інституціям, що є для митців у довгостроковій перспективі визначальнішим.
Ви живете й працюєте в Клучові — що для вас означає це середовище у зв'язку з творчістю?
До Клучова ми переїхали 2015 року. Для нас це була радше необхідність покинути Прагу, але водночас залишитися в межах досяжності. Насправді це вдала локація, бо село лежить на залізничній лінії, і з центру Праги я доїжджаю за 40 хвилин. Ми тут не маємо жодного коріння ні родинних зв'язків — просто потребували власного простору. Передусім я з кількамісячною донькою — під час годування грудьми я не могла працювати над більшими творами; мусила продовжувати ввечері, коли дитина спала. Ми фактично купили руїну, на яку нам навіть банк не хотів дати кредит, бо ми були справді на мілині. Зрештою все вдалося завдяки консультантові. Цей старий будинок ми ремонтували цілих десять років, і ще є над чим працювати. У будь-якому разі, коли зараз бачимо ціни на оренду в Празі, знаємо, що це було правильне рішення. Могло б бути й краще, але ми задоволені.
Ваш партнер Вацлав Літван теж скульптор. Як виглядає співжиття двох митців під одним дахом — і як ви взаємно впливаєте на роботу один одного?
Вацлав — моя найбільша опора, він допомагає мені у вихованні дітей. Останніми роками він фактично присвячує їм більше часу, ніж я. Водночас він чудовий скульптор — навчався у Яна Кобласи, потім у Ярослава Рони, де ми познайомилися, а згодом у Їржі Пржігоди. Його роботи дуже чуттєві й прогресивні, матеріально часто екологічніші за мої, бо він працює з реді-мейдами, надаючи їм нової форми, з якої майже неможливо розпізнати, що це спочатку був знайдений об'єкт.
Він часто співпрацює зі мною на моїх проєктах як асистент, і хоча ми іноді не погоджуємося щодо деяких технологічних процедур, його здібності безцінні. Ми маємо чітко розподілені ролі, щоб могти функціонувати під одним дахом і ефективно співпрацювати.
Чи допомогла вам в мистецькій кар'єрі онлайн-присутність?
Не можу сказати це однозначно. Онлайн-присутність безумовно допомагає більшості митців. Що стосується соціальних мереж, таких як Instagram, сьогодні це, мабуть, майже невід'ємна складова діяльності кожного молодого візуального митця.
Я почала використовувати Instagram порівняно пізно — і не думаю, що він принципово впливає на мій професійний шлях. Є митці, які соціальними мережами не користуються взагалі і при цьому дуже успішно функціонують. Утім, ґалереї та інституції беруть комунікацію на себе, бо онлайн-присутність сьогодні стала поширеною і по суті неминучою практикою в усьому мистецькому спектрі.
Що б ви побажали студентам і свіжим випускникам мистецьких академій, які мають амбіції професійно утвердитися?
Я не люблю комусь радити, як функціонувати чи якою дорогою йти. Кожен із нас має свій власний шлях розвитку й творчості. Загалом можу сказати лише одне — намагатися продовжувати творити якомога більше, навіть якщо сьогодні дедалі складніше вижити фінансово.
Оренда висока, і якщо до цього додати ще й оплату майстерні, часто заробляєш лише на покриття витрат, а на творчість не лишається ні часу, ні сил. Але якщо хочеш продовжувати, треба творити будь-як і будь-де та намагатися уникати надмірно високих витрат на життя — особливо якщо походиш, як ми з чоловіком, зі скромного середовища.
Як молода мати, наприклад, через півроку після пологів я працювала в однокімнатній квартирі, на кухні площею десять квадратних метрів, потім у просторі дванадцяти метрів. Коли ми будували майстерню, я ліпила скульптури фактично в багнюці фундаменту будинку, просто неба й на холоді, до того ж під час годування грудьми другої доньки — тобто лише в ті моменти, коли я була в зоні дії радіоняні, а дитина спала поруч у будинку. Вважаю, що на початку важливо пристосуватися до таких умов, щоб не нести зайвих витрат, навіть якщо це справді тяжко.
Ще один момент — не боятися подорожувати й рухатися в середовищах за межами чеського. Це дуже важливо. Таких речей насправді чимало, і відверто кажучи — у сучасному світі, дедалі перенасиченішому візуальним мистецтвом, молодому митцеві справді дуже важко утвердитися й бути конкурентоспроможним. Треба мати власну, неповторну мову й раз по раз перевершувати себе. У будь-якому разі, у кожну важку хвилину чи травматичну ситуацію саме творчість є тим місцем, де можна сховатися й знайти опору.
Дякуємо за інтерв'ю, Анно!
