Віталій Грех — український митець, відомий під псевдонімом Dilkone. Живе і працює в Івано-Франківську. Від графіті на стінах Дрогобича до виставок у Відні — його шлях відображає не лише еволюцію художника, а й трансформацію цілої країни. Ми поговорили про мистецтво, війну та ціну безтурботності.
Віталію, Ви почали у 2007 році, п'ятнадцятирічним хлопцем малювати графіті в Дрогобичі. Сьогодні виставляєте графіку та відео у Відні. Опишіть цей шлях — що відбувалося між першими буквами на стіні та галереєю? Як Ви прийшли до малювання?
Якщо всесвіт розширюється, то я розширюю інструменти своєї художньої мови.
Дійсно, я з азартом зайшов у світ мистецтва через малювання на стінах і графіті культуру. Проте з часом ці практики не повністю задовольняли мою цікавість до творення. Вже у 2010 прийняв участь у першій груповій виставці. Відтоді, крім графіті, а пізніше пост графіті, створював живопис і графіку у фоновому режимі. А вже з 2018 студійна робота перейшла на перший план, так само як і моє осмислення себе як художника. В графіті і мурал практиці багато глухих кутів. Думаю такий шлях доволі тенденційна річ на світовому і на локальному рівні.
У 2012 році Ви з братом Сергієм та іншими заснували Kickit Art Studio у Львові. Що ця спільнота для Вас означала — і що від неї залишилося після початку російського вторгнення?
Ми об'єдналися щоб робити спільні творчі проекти та комерційні замовлення. Ділили ролі і менеджмент, все для того що у синергії масштабувати спроможності і встигати більше. Так вийшло реалізувати багато муралів, виставок, колаборацій з інституціями. Найбільш вдалі плоди це проекти для залучення інших художників: Львівська вулична галерея та графіті фестиваль Алярм. Весь той етап важливий для розвитку. Вже в 2018 ми остаточно сфокусувалися на своїх індивідуальних творчих практиках. Тому велика війна 22-го не повпливала на нас, як колектив.
Доречі російське вторгнення почалося у 2014. А якщо йдеться про події 2022 я вживаю full scale invasion.
Ви живете і працюєте в Івано-Франківську. Що там відбувається на мистецькій сцені з лютого 2022 року — чи працюють галереї, чи з'являються проєкти, чи зустрічаються люди навколо мистецтва?
Минулого тижня відвідував виставку в Асортиментній кімнаті. Через відключення світла на вході кожен відвідувач може взяти собі ліхтарик. Температура в приміщенні на кілька градусів вище 0. Така от реальність, проте виставка працює. В схожій ситуації і локальний бізнес, умови життя містян у домівках.
Якщо говорити про мистецтво, то як і для будь якого обласного центру воно живе не завдяки, а всупереч обставинам, тримається на плечах ентузіастів. В місті маємо, вже доволі досвідчену, мною вище згадану, Асортиментну кімнату та новий Промприлад Арт Центр, дві незалежні приватні інституції. Вони активно працюють і задають темп. Також радує наш театр, є локальне медіа Postimpreza присвячене мистецтву. Загалом ситуація доволі стабільна. Мистецтво є. Йому важкувато але воно є.
Чи існує в Україні в нинішній воєнній ситуації взагалі якась державна підтримка мистецтва та культури — гранти, резиденції, стипендії? Як це виглядає на практиці?
Художник може вижити без країни, країна не може статись без мистецтва.
Україна бореться за існування, тому в мене немає наміру очікувати на державну підтримку мистецтва в цей час. Загалом державна підтримка мистецтва це щось доволі екзотичне навіть у довоєнні часи. Хоча були і винятки такі, як УКФ. Проте хто шукає, той знайде. Є ініціативи від різних NGO чи приватних інституцій.
Мені часто трапляються опен коли та можливості від європейських інституцій, інша проблема в тому що в більшості випадків це можливості для українців які вже знаходяться в ЄС, або можуть вільно виїжджати за кордон.
А суто особисто — чи можете Ви сьогодні прожити з мистецтва, чи займаєтесь ще чимось іншим? Чи це у Вашій ситуації взагалі можливо?
Перші роки повномасштабної для мене це було можливим, але наразі я займаюсь графічним дизайном, виконую різні замовлення. Фул тайм творчість поки у фоновому режимі.
Загалом відчувається зменшення фінансової активності зі сторони колекціонерів. Можливо це ще і накладається зі зміною мого мистецтва, яке стало не таким привабливим для широкої аудиторії. Воно вже не таке яскраве і менш підходяще для інтерєру будь якої домівки.
Коли я дивлюся на Ваші роботи, бачу зміщення від екологічних тем до воєнного ландшафту — від муралів у Тбілісі через благодійні проєкти до циклу Black Spots. Що Вас внутрішньо штовхає до малювання — що Вам потрібно висловити?
Я, країна, суспільство переживає тектонічні зміни, події які стосуються кожного. Це не могло не повпливати на роботу. Якось природно ці явища перенеслись у сюжети картин. Інколи доволі прямолінійно, інколи через метафори.
Штовхає задоволення від процесу, трохи менше аналіз результату. Загалом подобається коли живопис стає свого роду інфографікою, візуалізує дані та розказує історію, або частину історії.
Як би Ви описали свій стиль людині, яка не знає Вашої роботи? І хто або що Вас сформувало — які впливи, митці, досвід?
Фігуративні полотна це свого роду інфографіка, яка складається з багатьох шарів. Чимось нагадує вінтажну графіку, поєднує елементи топографії і графічні вставки. В них я продумую ескізи, ретельно шукаю інформацію та контент, який стане основою для робіт.
У абстрактному живописі це потік енергії, швидке вивільнення підсвідомого. Пошук форми і кольору прямо на полотні. Це схоже до постграфіті практики, коли фокусуєшся на процесі, середовищі, і внутрішньому вайбі.
Стиль це певний фільтр всього що подобається і важливого для мене. Тут важче не знайти, а відмовитись від зайвого, зберігати фокус і гнучкість. Вплинуло середовище, особливо робота з братом близнюком Ferosone. Любов до мап, вінтажної графіки, досвід у дизайні та малювання графіті і муралів.
Ви ініціювали проект «Кермо порятунку», в якому десять українських митців, включно з Waone та Interesni Kazki, передали картини на закупівлю евакуаційних автомобілів для запорізького фронту. З братом Ви малювали мурал на стадіоні в Гостомелі, який зруйнувала російська окупація. Ви публічно відреагували на італійського мураліста, який працював в окупованому Маріуполі. Як Ви сприймаєте роль митця на війні — де межа між творчістю та громадянською відповідальністю?
З 2022 я почав робити збори на потреби військових. В основному для родичів і друзів. З 2023 доєднався до команди друзів благодійного фонду «Вдячні», де ми кожного дня працюємо на забезпечення потреб військових медиків. Тут я можу реалізувати фандрайзингові проекти. Обмінювати твори мистецтва за донати, залучати інших акторів мистецької сфери. Можливо я не завжди роблю достатньо, але відчуваю себе на своєму місці.
Збори роблять багато моїх друзів і це стало нормальністю. Це ніяк не пов'язано з творчістю. Це просто базові налаштування людини в дім якої прийшла велика війна. І коли я кажу велика війна то я маю на увазі лінію фронту протяжністю 1000 км, з лініями окопів, артилерією, авіацією і дронами. З сотнями тисяч військових, які ще нещодавно мали цивільні професії а тепер живуть у полях і посадках щоб захищати життя інших.
Думаю роль митця у війні це така сама роль як і людини іншої професій. Єдиною перевагою або і недоліком є те що вона може це якось у своїх творчості виразити, трохи тонше відчувати і передати.
Багато українських митців виїхали в еміграцію — до Відня, Берліна, Варшави. Ви залишилися. Що Вас тримає в Україні — і як Ви переживаєте щоденну реальність людини, якій загрожує мобілізація?
У мене не було законних і етичних підстав вибирати еміграцію. Мої моральні орієнтири по цю сторону кордону. Я живу у відносній безпеці, за 1000 км від лінії фронту у своєму місті. За останні 4 роки, хоч із великими труднощами, проте виїздив за кордон по робочих поїздках і завжди повертався. Думав про те щоб долучитись до війська, але так і не наважився на цей крок.
Загалом думання про омріяну Європу чи Західний світ це дилема не тільки мого, але і минулих поколінь.
Наш журнал читають люди в Європейському Союзі, які вирішують питання мистецької кар'єри, грантів, виставкових можливостей. Ви живете в країні, де митці з дня на день стають солдатами. Як Ви з цієї перспективи дивитесь на турботи митців у комфортній Європі — і що б Ви їм сказали про те, що в житті справді важливо?
Безтурботне життя прекрасне. Я дивлюсь на вас і по хорошому заздрю. Взагалі приємно що є територія де життя розвивається. Це дає надію. Мені майже немає що сказати. Єдина серйозна фраза: всяка безтурботність має свою ціну.
Наші читачі хотіли б допомогти безпосередньо — чи знаєте Ви перевірений збір або організацію, через яку люди з-за кордону можуть підтримати українських військових або митців?
В БФ Вдячні кожна гривня витрачається з розумом і турботою для захисту бойових медиків, їхніх екіпажів і допомоги пораненим.
https://www.grateful.com.ua/en/bank-details/
Якщо про митців, то покупка мистецтва, це найкраща підтримка у ці турбулентні часи.
Що б Ви хотіли у своєму житті ще пережити?
Мрію пожити безтурботним життям, а ще краще, щоб воно настало в моїй країні. Отак ходити собі в майстерню і малювати собі картини, видруковувати графіку і нічим більше не перейматись. Без історичних подій кожного дня. Дякую.
Дякуємо за розмову.
