Майстерня «Малярство 4» в Академії образотворчих мистецтв у Празі

Марек: Здається, торік подалося понад тридцять кандидатів. Ми прийняли чотирьох.

Петр: Варто додати, що останніми роками AVU користується онлайн-системою, у якій ми практично бачимо всіх кандидатів, тож можемо обирати з усієї школи.

Марек: Я прийшов до нього тому, що колись Їржі Черніцький запропонував мені стати його асистентом в UMPRUM (Академії мистецтв, архітектури та дизайну в Празі). Потім окремі кроки органічно повʼязалися між собою, аж до миті, коли ми з Петром наважилися й подалися на конкурс на керівництво майстернею «Малярство 4» в AVU. Тож так, це було свідоме рішення. Я більш-менш усвідомлював, що роблю. Але несвідоме впливає на нас несвідомо, тому не можу бути певен, якою мірою і як.

Петр: У 2018 році я змонтував свою персональну виставку в Міській галереї Тршинця на два дні раніше, тож у парку мав удосталь часу гортати стрічку. Обмірковуючи, кого залучити до конкурсу, на першому місці я мав Марека, а слідом за ним – Яна Шеріха і Вацлава Гаєка. Варто додати, що тоді я мав за плечима рік фронтального викладання в ARCHIP, празькій школі архітектури, за якою нині часом сумую через її чітко окреслений формат і велику педагогічну свободу, яку вона давала.

Марек: Процес вступу здебільшого відповідає звичній практиці AVU. Тобто в першому турі оцінюють роботи, виконані вдома. Другий тур охоплює рисунок голови, шкільне завдання, завдання майстерні, тест з історії мистецтва та співбесіди з нами. Щойно студентів приймуть, вони, звісно, певною мірою беруть участь у житті майстерні. Вислів «зміст навчання» мені не зовсім зрозумілий, бо студенти обирають власні цілі, а отже, і зміст, і засоби. Далі ми обговорюємо з ними процес і намагаємося більш-менш контекстуалізувати їхні зусилля. Вибір гостей іноді узгоджуємо з ними, іноді ні. Іноді студенти невдоволені, але не щоразу, і ми намагаємося це враховувати. Якщо студенти розгортають власну діяльність, ми це вітаємо. Ми завжди підходимо до справи конкретно, випадок за випадком. Ми не маємо жодної узагальнювальної відповіді чи формалізованого рішення. Студенти, з одного боку, студенти, а з іншого – наші колеги, і відповідно до цього ми ставимося одне до одного.

Петр: Амінь.

Марек: Інтенсивність і переконливе зацікавлення справою сучасного мистецтва.

Петр: Інтенсивність і переконливе зацікавлення сучасним мистецтвом.

Марек: Старших студентів у нас доволі багато. Категорію «іноземців» я, мабуть, не здатен окреслити. Дехто зі студентів має одного з батьків, який народився або живе за межами Чеської Республіки. Інші народилися за межами Чехії, хоч і живуть тут давно. Водночас у нас є студенти за обміном з інших шкіл і країн. Відсотки змінюються з часом. Я б сказав, що в обох категоріях їх можна вважати значними.

Петр: Вітчизняна сцена, безперечно, починає забарвлюватися мультикультурно, що чудово й водночас складно, позаяк доводиться постійно переглядати мистецький канон, до якого ми намагаємося привернути увагу тих, хто приїздить із різних країн. Питання належної мови видається мені таким самим серйозним, як і спроба вести діалог із поколінням, десь на три десятиліття молодшим за нас.

Марек: Якщо мені говорити від імені AVU, то наразі найпомітніша – Lucie Rosická. З UMPRUM я міг би назвати, наприклад, Filip Dvořák, David Krňanský чи Gabriela Těthalová. Напевно, багатьох забув. Але важливо згадати, що багато хто пройшов крізь майстерню, а потім перейшов до іншої. Інші починали в іншій майстерні, щоб здобути диплом у нас. Тож ми не маємо власницького ставлення до наших випускників і завжди намагаємося давати належний зворотний звʼязок, у міру наших можливостей і схильностей. Ми також припускаємо, що те, що вважається успіхом, з часом змінюватиметься.

Петр: Радо додам імена: Samo Kollárik, який у Словаччині здобув премію «Maľba roka» (Картина року) Фонду банку VÚB, або János Vámos, що багатонадійно коливається на осі Чехія–Словаччина–Угорщина.

Марек: Звісно. У певному сенсі кожен заслуговує на більше визнання, ніж отримує. Водночас мистецтво завжди є непевним заходом, що є як його перевагою, так і його гандикапом. Я буду чемним і не називатиму імен. На заваді може стати, наприклад, брак удачі, брак фінансової захищеності, відсутність наполегливості, тунельне бачення тощо. Водночас багато хто здатен певною мірою перетворити ці та інші негативи на позитивні цінності. А інші – навпаки.

Петр: Так, але… Проте це запитання дещо оманливе. Ступінь визнання визначається не лише талантом чи особистим зусиллям, а й цілою низкою соціальних, суспільних та інституційних чинників. Тим паче проблематично було б проводити нові «межі між успіхом і забуттям», називаючи тих, хто, на мою думку, заслуговував на більше визнання, ніж інші. Водночас варто додати, що ми маємо за плечима лише другий випуск «власних» дипломників; тому оцінювати всі наші сім років в AVU дещо обмежувально, і загалом робити це мали б передусім інші.

Марек: Стежимо здалеку, перетинаємося в мистецькому середовищі. Іноді лишаємося на звʼязку, іноді ні. AVU збирає небагато даних, і вже точно не систематично. Про те, що є успіхом, а що вже ним не є, теж не надто дискутують. Зрештою, у царині мистецтва успіх – річ слизька.

Петр: Радо спілкуємося з тими, хто хоче спілкуватися з нами. AVU час від часу заповнює формальні таблиці згідно з вимогами Міністерства освіти (MŠMT). Але справжня співпраця з випускниками – це, по суті, марево, фата-моргана.

Марек: Про це ми теж час від часу говоримо. Гадаю, що в цьому питанні радше студенти часто можуть чогось навчити нас, а точніше – мене. Вони користуються передусім Instagram.

Петр: Загалом ми намагаємося скеровувати студентів до побудови власного онлайн-портфоліо, в ідеалі – поза соціальними мережами, які ми сприймаємо як мінливий і тимчасовий інструмент, без контролю з боку автора.

Марек: Я б радше сказав, що ми співпрацюємо з окремими кураторами й діячами світу мистецтва. Іноді в межах академічного життя (опоненти, консультанти, доповідачі), іноді поза ним (куратори, організатори).

Петр: Ми надаємо перевагу особистостям, а не установам.

Марек: Це запитання наче з Minority Report. Запобігати завжди можна лише до певної межі. Школа – це ієрархічна структура. Викладач завжди тримає в руках певний різновид влади, що діє винятково в межах відповідної установи. Він мав би дотримуватися правил, способів і норм у тому вигляді, як їх застосовують і тлумачать у шкільних приписах, у правових рамках і як вони усталилися в засадах доброго тону. Саме до цього ми прагнемо. Наприклад, намагаємося врівноважувати авторитет і колегіальність. Та багато інших полярностей.

Петр: Ха-ха. Якби мені продовжити Марекове порівняння з Minority Report, то можу констатувати, що в системі, яка чекає на злочин, найбільша небезпека криється в переконанні, що ми його вже розвʼязали.

Марек: Наша спільна позиція полягає саме в тому, що ми не мусимо погоджуватися за будь-яку ціну і що розбіжності, які ми висуваємо, можуть показати студентові, що щодо обговорюваної проблеми, щодо інтерпретованого твору можна займати різні позиції. Іноді дуже різні, іноді лише трохи. Так, тож трапляється, що ми час від часу не погоджуємося. Це завжди залежить від того, наскільки глибоко ми заглиблюємося в деталі.

Петр: Ми цінуємо широкий спектр студентів, що, на мою думку, за одноосібного керівництва майстернею було б дуже складно, якщо взагалі можливо. Особисто я вважаю це перевагою нашої присутності в школі й водночас спостерігаю, що це вимагає на порядок більше уваги та педагогічних зусиль, ніж я памʼятаю від власних викладачів.

Петр: Я не певен, чи вступ до запитання не створює тисячі різних виправдань, але найбільше мене турбує цифрова віртуалізація мистецтва. Тобто втрата уваги до фізичних творів, перехід до мерехтливого онлайн-середовища і, навпаки, масова комодифікація мистецтва й образу. Попри це я люблю фізичний образ і досвід малярства як повільного медіуму, бо досі зациклений на понятті «аури» Вальтера Беньяміна. Беньямін стверджував, що сутнісна аура твору мистецтва втрачається в добу механічного відтворення, бо техніки відтворення відривають відтворюваний обʼєкт від традиції, з якої він первісно виріс. Беньямінове «тут і тепер», тобто його вкоріненість у конкретному місці, часі, історії та ритуальному контексті, мало б лишатися ключовим і для прийдешніх поколінь митців.

Петр: На першому місці для мене завжди були нахлист і велоспорт, а далі – мода. Зокрема тому я логічно й подався вчитися до вищої мистецької школи. (Усмішка в стилі Їржі Давіда.) Але якщо відповідати серйозно: хоч би яке в мене складалося враження, що оновлена роль викладачів сьогодні полягає, навпаки, у тому, щоб якнайбільше привертати увагу студентів до мистецтва, гадаю, що ми з Мареком обидва намагаємося показувати студентам з різних боків, що «є життя й за завісою мистецтва». На практиці це означає, що крізь майстерню – завдяки зовнішнім зустрічам – пройшла ціла низка людей із зовсім інших галузей, ніж мистецтво. Від біолога, теоретика права, перекладача літератури, філософки, репера й ютубера до популяризатора науки. На осінь ми плануємо для студентів внутрішній воркшоп із репродукційної фотографії та дискусію про ціноутворення.

Марек: Мабуть, доволі, бо діяльність у межах Rafani полягала в постійному вербалізуванні власних намірів і у здатності підʼєднуватися до наміру іншого. Треба також відрізняти мистецькі результати Rafani, що нерідко могли видаватися конфронтаційними, від комунікації, яка вела до цих результатів і яка намагалася підпорядкувати конфлікт позицій наперед окресленій спільній меті. Це стає в пригоді й у нашій педагогічній діяльності. Додам ще, що мене цікавить не осмислене малярство саме собою, а осмислена мистецька діяльність загалом, частиною якої є й те кляте малярство.

Марек: Демократія – це завжди нескінченні перемовини. Водночас іноді ми забагато говоримо про те, чого хотіли б, і замало про завдання, які маємо. Заради високопарних слів ми часто забуваємо й про конкретні кроки: як ми організовуємося всередині школи, як функціонує мистецька сцена та її діячі, які конкретні механізми можна було б поліпшити. Завжди потрібна дрібна копітка праця, часткові кроки й турбота про громадські справи, що виходить за межі власної мистецької творчості.

Петр: Сьогодення – точніше ANO (популістську партію Андрея Бабіша), прикриту Motoristé і SPD (чеською ультраправою партією «Свобода і пряма демократія»), разом із супутнім нескінченним видовищем rage bait – ми як представники культурного фронту значною мірою заслужили. Це неприємна, але логічна відплата за роки, коли ми не вміли послідовно відрізняти захист засадничих принципів функціонування мистецтва від дешевої критики колишнього управління культурою. Часто змішуючи ці два рівні, ми самі спричинилися до того, що легітимна дискусія про сенс публічної підтримки культури поступово перетворилася на простір для простих політичних скорочень, ресентименту й медійно вигідних провокацій. Це не змінює того факту, що я щоранку прокидаюся з поганого сну із запитанням, чи вже все скінчилося, і значною мірою усвідомлюю, що людина здатна нести лише ту частину боротьби, для якої має простір і засоби. Водночас я спостерігаю, що вітчизняні виші сьогодні надто віддалені від суспільної реальності, а отже, і від викликів сучасності, і що їхнє самоврядування справді потребує відповідного перегляду. Різниця між життям на (само)критичному острові позитивної девіації та простим виживанням на затхлому (авто)референційному острові посеред академічного болота видається мені засадничою.

Марек: Ентузіазм, витривалість і здоровий глузд.

Петр: Вірити, що навіть на позір суспільно нікчемні речі мають цінність, яку важко замінити іншими засобами.