Bytí v diferenci перекладається як Буття в різниці. Докладніше про open call ArtGraduates Fresh Edit та про інші відібрані проєкти.
Буття як просторова ідея кличе на допомогу уявлення про протилежності – угорі й унизу, усередині чи назовні, далеко або близько… Уявлення про наше місце у фізичному світі та в уявному світі понять переходять у цих позитивах і негативах від одного до іншого, мечуться й тремтять у протилежних концептах, що взаємно визначають одне одного й тим самим одне в одне перетікають.
Як інакше щось може існувати, як не в зіткненні та взаємопроникненні з тим, чим воно не є? Адже немає темного без світлого і немає порядку без хаосу. Такий плин думок визначає світ і нас, знайоме проти загадкового, і вписує нас у контекст нашого буття, у простір нашого існування.
У такому погляді на існування як на мішанину свого роду елементарних протилежностей, ритмів, захопливим є прагнення їх ізолювати, досліджувати їх у їхній оголеній базовій геометрії. Так у роботах Аліце Маркової стикаються ритми горизонтальні й вертикальні, правильні й неправильні, і в їхній взаємній зустрічі ховаються зацікавлення й увага. Цікавість, якої жоден із ритмів не може викликати, коли він самотній, бо у своїй одноманітності він відданий на поталу несвідомому, приблизно так, як монотонне цокання годинника стає для нас помітним лише тоді, коли його перериває бій годин.
Можливе, однак, і зіткнення, де перспектива, наша власна позиція, створює протилежність, як на картинах Гелени Тіхачкової. Погляд усередину, у невідомі надра замкненості мишоловки, і погляд назовні, у загадку зовнішнього з горищного вікна, творять між собою відмінність поглядів. Проте людину, яка стоїть перед ними, вони ставлять майже ніби на коло, на якому кожна з цих двох картин – півколо, що розходиться від нас у протилежний бік, і обидва півкола торкаються одне одного в недосяжному для погляду кінці на другому боці кола. Тим самим вони пропонують нам своє взаємопроникнення, причому в сяйві незнаного. Зіткнення протилежних ритмів цього разу у своєму дотику творить однаковий тон. Тож пари протилежностей, як видається, мають дивовижну властивість досягати певної рівноваги, вкладатися одна в одну. Загадкове й невпізнаване відокремлюється від знайомого й того, чому можна дати назву.
Проте розум, який уявляє, який цими уявленнями про відмінності вписує себе в буття, прагне описувати. Таємниця як неназивана сфера втягується в центр зацікавлення мислячої істоти, а в цих випадках і в центр картин.
Тому й дивність, вписана в легко впізнаване, сповнює нас цікавістю та хвилюванням і на картині Карела Ржепи. Знайомі нерівні лінії й тінь дерев ніби намагаються вхопити незнайомі штучні грані білого обʼєкта, ніби хочуть зʼєднатися з ним у єдиний краєвид. І невідомий обʼєкт у цій розмові протилежностей, яка ніколи не буває однобічною, відповідає. Він непокоїть своїми правильними кутами, своїм сяйвом загадковості перетворює лісовий краєвид на щось дивне й невідоме.
Отже, це краєвид мислення, який називає і вписує, який визначає протилежності й через їхнє зіткнення та межі орієнтується сам у собі. А оскільки саме людська істота визначається таким мисленням, то й вона, намагаючись назвати саму себе, стає однією стороною медалі. Тож радість від сприймання й тлумачення переповнюється цікавістю до своєї справжньої протилежності, тобто до чогось неназиваного, незображуваного, до якоїсь таємниці за межею мислення й уявлень: до білого обʼєкта в лісі чи до ніжного сяйва, що виходить із самого осердя нашої уваги.
