Докладніше про open call ArtGraduates Fresh Edit та про інші відібрані проєкти.
Для доісторичної людини міф ставав сенсом життя. Не просто метафорою, яку треба розкрити і так виявити сенс за нею: сам простір міфу є для неї ареною цього завжди присутнього сенсу. Вона занурюється в міф, зникає в ньому, щоб повернутися до початків світу, переживати його цілісність і позачасовість порядку. Проте сучасна людина своєю раціональністю витіснила міф із пережитого досвіду, підпорядкувала його логіці.
Концепція Mizení (v) mýtu (Зникання в міфі / зникання міфу), складена з восьми робіт Аліце Маркової, Крістіни Неєдлої Буяркової, Крістіни Нгуєнової, Томаша Полцара, Клари Самцової та Яна Турнера, намагається вловити цю зміну людського мислення і ставлення до світу. Центральним мотивом стає мотив часу, точніше відмінність часу буденного й часу міфічного; цей мотив доповнює напруга між контрастами заціпеніння й руху, між здатністю безпосереднього переживання і здатністю критичної, раціональної рефлексії.
Геометризація Маркової та Полцара ніби спершу схоплює простоту й даність цього міфічного порядку. У Průhled (Проглядання) Маркової він ще може видаватися майже безпроблемним. Проте вже тут сітка, що задає правила й ритм, місцями вбирається в темряву за собою. Час міфу плине не лінійно, а циклічно – у вигляді шестикутників, що продовжують один одного або вплітаються один в одного. Однак порядок поступово руйнується. У картині Rytmy – hranice (Ритми – межа) він ніби зруйнований або поглинутий дикою кольоровою площиною на задньому плані. У роботі Томаша Полцара з циклу SOMA він повільно зникає в темряві, щоб місцями проблискувати знову й нагадувати про щось, що неохоче даватиметься в руки, – про втрату некритичного бачення й переживання світу в його цілісності. Подібно й в autroportrait (портрет іншого) Самцової можна побачити розкидані фрагменти, наче рештки минулої цілісності, що розпадаються, розгублені крізь час, який вирвався зі своєї циклічності. Міф з усіма його певностями, здається, зникає саме там, де творець, порушуючи їх, виявляє свою індивідуальність, – так, ніби втрата цілісного порядку мала бути ціною за народження людини як індивіда.
У цій концепції Landscape of a Fruit Крістіни Неєдлої Буяркової не лише продовжує мотив відпадання людини від міфу, а й у символічній площині навіть може стати початковою точкою цього перетворення. Плід – яблуко – як початок. Як вигнання з раю позачасовості і як закинутість у плин часу, але й як початок людини як істоти, що мислить критично. Істоти, змушеної навчитися існувати на осі минулого, теперішнього й майбутнього та в її горизонті і, приймаючи й власну минущість, постійно рухатися вперед.
Крістіна Нгуєнова зазначає, що у своїй творчості простежує шлях до сутності речей через їхні перетворення. Дві її картини водночас показують і монструозність, і крихкість цих перетворень. Кольорові площини динамічно пульсують, а в Rašení (Проростання) їх пронизують живі мазки пензля. Проте рух проростання, що розростається, обмежений і визначений статичними межами, які зумовлюють його скінченність. Напругу між рухом і незмінністю творить і її Touha (Бажання). Два абстрактні обʼєкти, що проблискують, несе темно-синє тло. На відміну від Rašení, напругу тут спричиняє не так контраст між рухом і його межею, як радше натяг, що виникає між цією парою просвітлених обʼєктів. Один напружується, розмиває свої обриси, щоб, можливо, наздогнати утворення перед собою, влитися в нього. Другий же ніби лишається щодо нього замкненим, і прірва між ними лишається неподоланою. Назавжди або лише поки що. Це може бути бажання злиття, а разом із ним бажання продовжити себе в потоці часу. Новонабутого часу, в якому погляд назад карається заціпенінням, – у перспективі вже відкритої вище старозавітної розповіді Dřevo svázané plastovými řemínky (Дерево, зв’язане пластиковими ремінцями) Турнера може в цій концепції символізувати те, як людина раз у раз не спромагається прийняти час у його лінійності й невпинності. Та, можливо, і таке перетворення через невдачу не є остаточним, і з часом із заціпенілого знову буйно проросте життя – подібно до того, як дерево стовпа, багаторазово стягуваного ремінцями, знову й знову хвилюється й розростається.
Представлена концепція прагне символічно зобразити перетворення міфічної людини на критично мислячого індивіда, відповідального за свій вибір і постійно зайнятого боротьбою з власною обмеженістю в новому часовому вимірі. Однак серед самобутніх поетик шістьох митців вона водночас знаходить спільне саме в їхній недомовленості. У тому, що вони відсилають до чогось, що зникає й вислизає, чого розум не може повністю осягнути. І цим, можливо, водночас відбувається поворот. Постає питання, чи не руйнує окреслений так шлях частково сам себе і чи та наскільки саме простір мистецького твору може бути місцем, куди просвічує міф, що досі зникає. Простір, де бодай на мить індивідуальна інтенція й міркування сучасної людини стикаються з переживанням того, що їх перевершує.
