Йогана Мерта має профіль на ArtGraduates із січня 2026 року. Цієї осені про неї заговорили далеко за межами Скутеча. Її процесуальна скульптура в розширеному полі Ó Europe, I cry for You (О Європо, я плачу за тобою), складена з будівельних парканів під Маріанською колоною на Палацкего намєсті, сколихнула тихі води пʼятитисячного міста й потрапила до загальнонаціональних медіа (різке зростання пошукових запитів за її іменем не пройшло й повз нас). Зрештою її за домовленістю з авторкою прибрали. Репортаж Станіслава Білера в Deník Alarm розглянув усю подію соціологічно та з іронією щодо місцевих.
Нам було цікаво, як усю цю історію бачить сама авторка і як живеться художниці, яка робить переважно концептуальні твори, що здебільшого не продаються і яких часто не розуміють навіть її співгромадяни. Ми також запитали її, чому вона з родиною переїхала з Брна до Скутеча і навіщо їй, власне, потрібно творити. Хоча в повсякденному житті ми на «ти», для цього інтервʼю ми повернулися до звертання на «ви».
Йогано, ви з родиною переїхали до Скутеча влітку 2020 року, в розпал пандемії ковіду. Що привело вас саме сюди і як вам тут живеться після стількох років?
Ми родом із Брна. І коли 2012 року ми почали планувати сімʼю, в повітрі вже сильно відчувалася житлова криза. З часом у нас одне за одним народжувалися діти, тож ми шукали щось «своє». Після семи років інтенсивних обʼїздів нерухомості ми натрапили на оголошення про будинок нашої мрії.
Це була вілла Порша в Скутечі. За два краї від нашого життя і друзів.
Але перемогла мрія про родинне гніздо, яке залишиться дітям. Для нас не мало сенсу жити в орендованому житлі, де в нас немає жодної певності, тож ми обрали шлях у цілковиту невідомість. До Пардубицького краю, до Скутеча. Ми також вірили, що знайдемо добрих людей будь-де.
Скутеч має свої перипетії та невирішені питання, повʼязані з колишнім режимом. Щось має вимерти, над чимось треба наполегливо працювати. Я в Скутечі щаслива, хоч нам тут і непросто. Але побачимо лише тоді, коли діти виростуть, чи захочуть вони тут жити.

Ви вірили, що знайдете добрих людей будь-де. Чи знайшли ви в Скутечі нових друзів? Як ви з ними проводите час?
Я порівняла б це з пошуками скарбу або з промиванням золота… і тут я сама себе розсмішила, бо дуже пишаюся тим, що я не золотошукачка! Наше дружнє коло в Скутечі дуже різноманітне. Від моїх дорогих літніх пань, з якими я перетинаюся на вулиці для коротких розмов, до сімей із дітьми, з якими ми познайомилися через місцевий скаутинг. Ще я ходила творити до Domov na cestě, що забезпечує житло та медичну допомогу людям із психічними захворюваннями, і там я подружилася з клієнтами. Але ми не ходимо ні до пабу, ні до церкви, тож близьких нам людей справді лише жменька. Тим більше я їх ціную.
Ваш чоловік Ондржей теж художник. Як він вписався в Скутеч? Кілька років тому ви разом виставлялися, а торік він написав про вашу роботу текст, який ви маєте на своєму сайті. Чи критикуєте ви роботу одне одного? І як у вас удома все влаштовано, коли ви обоє творите і маєте трьох дітей?
Мій чоловік – чудовий художник, музикант, активіст, актор, кінематографіст, філософ, винахідник, його завжди цікавила спільнота. У Скутечі його найбільше цікавлять ромська громада і молодь. Думаю, у нього тут більше друзів, ніж у мене, але дружба, як і час, відносна…
Ондржей – мій найбільший критик і водночас найкращий друг. Ми кілька разів виставлялися разом, роками мали спільний гурт, і в нас троє спільних дітей. І ми досі кохаємо одне одного. Майже неймовірно.
Старіючи разом, ми натрапляємо на різні потреби. Ондржей – майстер імпровізації, а мені що старшою я стаю, то більше потрібно працювати із запасом часу та ретельною підготовкою. Тож у кожного з нас інший робочий метод, і це ускладнює наші спільні проєкти.
На виставці Sklízíme kameny, občas bláto (Збираємо каміння, часом багнюку) у дорогої художниці Sráč Sam усе вдалося, зокрема й завдяки винятковому середовищу, яке створюють Sam та її родина. Ми працювали і з кількамісячною підготовкою, і з імпровізацією. Це був пазл із нас двох і загальних серйозних тем. Ми працювали як один творець, і я це обожнюю, коли нам з Ондржеєм таке вдається.
Ви працюєте в широкому діапазоні: від дрібних, камерних обʼєктів до того, що ви сама називаєте скульптурою в розширеному полі, тобто процесуальних творів, які входять у публічний простір і в стосунки з людьми, як цього року в Скутечі. Що означає творчість для вас, для вас самої?
Для мене творчість – абсолютна екзистенційна необхідність. Це моє природне середовище існування, моя територія. Як коли зустрічаєш динозавра в його природних умовах. Мені потрібно творити, інакше я нещасна людина. Мені потрібно творити регулярно, руками, ментально, вільно, безперервно. Ця свобода полягає не лише в можливості творити в різних ремеслах і матеріалах, а й у тому, щоб творити незалежно від того, чи твір продасться, чи ні. Значна частина моєї роботи концептуальна й суспільно-критична. Але я працюю і в звичайних формах з естетичними амбіціями. Більшість своїх робіт я ховаю на горищі. Може, колись хтось їх витягне.

Що вам насамперед дає мистецтво? Це терапія, спосіб комунікації, радість від того, що виникає щось нове, компенсація чогось, чого вам бракує, чи активізм?
Мистецтво – це робота, як будь-яка інша. Хоча саме зараз воно не дає мені фінансової стабільності, я вірю, що воно має сенс. Через мистецький/образотворчий вияв я комунікую проблеми, шукаю їхні розвʼязання і намагаюся цю проблему охопити, видобути з неї все, зʼясувати все суттєве, що вона містить. Звісно, субʼєктивно. До кожного замка є ключ, або принаймні колись був.
Прагматично – мені дано певні таланти, і я відчуваю потребу з ними працювати, не залишати їх облогом. Як коли маєш родюче поле і даєш йому зарости бурʼянами або ріпаком. Я намагаюся, щоб те, що я засіваю, дало добрий урожай. Я мушу творити, це необхідність, внутрішній двигун. Але йдеться точно не про терапію. Проблеми, які зʼявляються в моїй роботі, хоч і особисті, але я працюю з ними саме тому, що вони більші за мене і я відчуваю, що вони передусім загальні. Тож вони стають темою. Наприклад, зґвалтування, або критика спрощення емоцій, проблема меж і цінностей. Поступово я знайшла шлях до комунікації, і тепер мої витвори для мене такі ж важливі, як можливість говорити з людьми. Створена річ часто – лише ключ до комунікації. Плід моєї роботи – це вже дискусія.
Я давно розмірковую про мистецтво як про специфічне мовлення, мову. Воно має свої правила правопису, почерк, каліграфію, діалект, непорозуміння. Тому я часто працюю з текстом, мене захоплюють його можливості однозначності, багатозначності й поетики.
Водночас я не люблю, коли мене розкладають по коробочках, і щойно починаю в якусь потрапляти, змінюю напрям. Як, наприклад, із керамікою. Я працювала з глиною 7 років, і коли хтось почав представляти мене як керамістку, я з цим покінчила. Обожнюю ремесла, постійно чогось навчаюся, люблю процеси відкриттів, експерименту і помилки. Тепер я роблю сграфіто, сграфітові картини, але хотіла б перейти до більших масштабів інтерʼєрів і екстерʼєрів.
Водночас я займаюся мистецьким активізмом і текстильною творчістю за принципом zero waste… мабуть, це не так просто вхопити, але в мене це працює саме так. Ця творча свобода. Це моя коробочка, коробка без стін.

Сграфіто ви хотіли б робити у великому масштабі. Де б ви уявляли собі таке сграфіто? Ви вже про щось домовляєтеся?
Зараз сграфіто відійшли на другий план, бо я зосереджуюся на наступному етапі проєкту Ó Europe… я дуже рада, що він буде в іншому місті. Але все ще тільки узгоджується на бюрократичному рівні, тож мені ще треба почекати з оголошенням, де саме.
До сграфіто я прийшла цілком природно: ми реконструюємо наш будинок, і часто в мене лишається якийсь будівельний матеріал. Для чорного я використовую попіл і подрібнюю деревне вугілля з нашої дровʼяної печі. Раніше я робила мозаїки, думала, що це мій шлях в екстерʼєр, але це був глухий кут. Сграфіто – чудова ренесансна техніка, в ній я використовую своє головне ремесло – рисунок. Поки що я не шукаю нагоди для реалізації: або вона прийде сама, або зараз ще важливіше відкривання всього процесу. Мені подобається працювати з очеретом і попелом, але я пробувала і пінополістирол. І завдяки цьому досвіду, зокрема й з більшим форматом, я вже знаю, що здатна створювати сграфіто на утеплених будинках… тільки уявіть собі, як би всі ці будівлі без естетичних елементів на фасадах змінилися зі сграфіто.

Сучасне мистецтво в публічному просторі в нас часто наражається на неприйняття, і Скутеч не став винятком. Чим ви пояснюєте, що значна частина чеської громадськості так важко знаходить шлях до сучасного мистецтва? І що мало б змінитися, наприклад в освіті, яку ви у своїй роботі теж критично осмислюєте, щоб люди зустрічалися з ним радше з цікавістю, ніж із неприйняттям?
Змінитися мало б багато. Самі основи. Насамперед повсюдно у викладанні образотворчого мистецтва, але я не впевнена, що ми здатні на такі реформи. Це проблеми, які передаються з покоління в покоління. Щоб бути конкретною, наведу приклади: дитина в садочку розфарбовує слона фіолетовим, а вихователька каже їй, що це неправильно. Дівчинка в школі не хоче виконувати задане завдання на уроці образотворчого мистецтва, тож створює інший сюжет, але вчителька рве її витвір.
Ненавиджу, коли дорослі вбивають креативність і творчий потенціал дітей. Ми можемо намагатися виправдати їх тим, що вони, ймовірно, пережили щось подібне, але передавати свою травму далі вони не мають права. Травма не може бути алібі. Це їхня травма, і якщо вони не здатні/готові з нею працювати й упоратися, то не повинні викладати. Педагоги мали б повсюдно проходити психологічне обстеження, хоча б для виявлення грубої патології.
Я не хочу, щоб виникло ще одне непорозуміння, тому ще раз повернуся до суті твору Ó Europe, I cry for You. Це мистецький проєкт, зосереджений на роботі з людьми, тобто суспільно-активізувальне втручання в публічний простір. Для комунікації з людьми в Скутечі я обрала поняття «скульптура». Але в наступному місті проєкт комунікуватиметься знову трохи інакше. Я б хотіла, щоб цей проєкт обʼїхав Європейський Союз, і кілька ліній, закладених у творі, дають змогу працювати з публікою по-різному. Саме освіта – одна з тих ліній, які я осмислюю в «моїй Європі».
Загалом люди фрустровані умовами свого нелегкого життя. І художників, працівників культури, вважають нахлібниками або егоїстами. Наша робота не має статусу роботи. Людей дуже дратує система грантів у культурі, якої вони не розуміють, а отже, й не довіряють їй. Потім у публічному просторі зʼявляється кілька несмачних скульптур за неймовірні суми, і для них це докази. Мій проєкт не отримав жодної крони державних грошей, бо я про них не просила, я не хотіла, щоб моя робота була обтяжена цією проблемою.
Скутеч сам блокує собі шлях до розуміння. Людям тут більше треба лаятися, ніж щось дізнатися чи розвʼязати щось разом. Я часто натрапляю тут на байдужість, нечутливість і неосвіченість. Але та жменька людей, які прийшли познайомитися на екскурсії, переступили через свою соромʼязливість, і я їм за це вдячна. Досвід із твором Ó Europe, I cry for You для мене дуже цінний і повчальний.
Багато хто чекає, що мистецтво на площі буде гарним. Ваші паркани, навмисно відкриті для кожного, хто хотів щось додати, поступово заповнилися різнорідною сумішшю послань і плакатів. Чи здивувало вас, куди розвинувся їхній вигляд, чи ви на це розраховували? Чи ви навмисно працюєте з тим, що вигляд твору дратує людей? І чи є ця різнорідність образом Європи, про яку говорить твір?
Для мене було важливо, щоб на краю тієї захопленої території змішувалися суттєві речі з несуттєвими. Так, як ми це зазвичай знаємо з нашого онлайн- і офлайн-середовища. Тож дрібні оголошення на кшталт «шукаю жінку» зустрічалися з політичною агіткою і плакатом із кошеням тощо. Довго тривало, поки поверхня почала заповнюватися так, щоб стало ясно, що будь-хто може додати будь-що. Люди боялися чистої поверхні, боялися в неї втрутитися. Але й після того, як вона заповнилася, було помітно, що побоювання досі присутні. Ця боязкість характерна для посттоталітарних країн, а особливо для публічних просторів під відеоспостереженням. Я повідомила місцеву поліцію, що будь-яке втручання в мій твір – це нормально. Моя «скульптура» не мала бути прямолінійно гарною-красивою, йшлося зовсім не про це, але й таке могло статися. Досить було, щоб хтось мав такий намір і наклеїв або намалював щось таке, я маю на увазі красиве. Скульптура була просто відкрита для будь-чого. Я домовлялася про співпрацю з художниками, але зрештою навіть не встигла розклеїти всі твори. Тож, може, в наступному місті буде більше часу й можливостей.

За вашими словами, освіта – одна з ліній Ó Europe. У вас троє дітей, тож школу ви бачите й з погляду батьків. Як ви дивитеся на те, як сучасна школа поводиться з дитячою творчістю? І хто такі ваші фігури KAKABUS?
Наші діти пройшли кілька моделей освіти, від Montessori і лісових садочків до тих державних систем, які не мають моєї довіри. Хлопці були й на домашньому навчанні після жахливого періоду, коли зазнали булінгу, який директорка школи не хотіла ні розвʼязувати, ні навіть визнати. Наш найстарший син пішов у перший клас під час ковіду, тож на онлайн-навчання. До того він зовсім не звик сидіти за компʼютером. Це було несправедливо. Але гіршим для мене було зʼясувати, що їх оцінюють через емоції вчителів за допомогою емотиконів smile and sad. Ми пояснювали дітям, що вони ходять до школи не для того, щоб тішити пані вчительку, і що сумний смайлик – це неправильна оцінка.
Наші емоції перетворилися на щось… і це щось цілком поставило під сумнів усе, що ми можемо й маємо право переживати. Гарві Болл спростив наші емоції, зловжив ними і продав їх, створивши смайлик. Тоді він придумав його як систему заохочення для працівників корпорації. Але сьогодні його повсюдно використовують для оцінювання будь-якої діяльності, зокрема й дитячої.
Саме у звʼязку з цим досвідом в освіті я створила фігури KAKABUS. Як відповідь на запитання: що таке сучасна фігуративність?
KAKABUS – це слово, яке багато хто з нас знає з дитинства з фрази «netvař se jako kakabus» («не будь таким набурмосеним»). З глини я формувала органічні форми скульптур із надягнутою маскою емотиконів. Це була гра зі спрощенням людських емоцій і суспільною критикою. Я й гадки не мала, що саме ці скульптури стануть чимось на кшталт мого продукту. Критики, яку я вважала частиною скульптур, не було помітно, бо люди вже так звикли до емотиконів, що цієї критики фактично вже не бачили. Але це нормально, кожен має право на свій погляд та інтерпретацію мистецтва.

Значну частину вашої роботи становлять інсталяції, ситуації та процеси, які не можна просто так повісити на стіну. Проєкт у Скутечі підтримав приватний фонд Kalliopi. Як фінансується така творчість? І як вам вдається продавати своє мистецтво, і кому?
Як я вже натякнула, моя творчість не залежить від фінансової винагороди. Інакше я б давно перестала творити. І правда, що я вже багато разів хотіла все кинути й піти працювати в Tesco, але не можу. Це не питання вибору. Творчість мені потрібна для життя, десь як вода. Продажі епізодичні, малі й більші. Я працюю з порцеляною, малюю олією, роблю колажі, сграфіто, вишиваю перлами по листовому металу, тобто багато речей, придатних для продажу, але мало хто про це знає. Ізольованість сільської місцевості – ще одна часткова проблема. Кілька людей, які хотіли відвідати мою майстерню, передумали їхати, коли дізналися, як далеко я живу. Більшість покупців не виходить за межі своєї прагоцентричності. Багато моїх творів за своєю суттю непридатні для продажу, і коли мої переважно серійні речі все ж мають комерційний потенціал, я не опираюся продажу, але й не докладаю до нього особливих зусиль. Усьому свій час.

Ви пишете, що робите багато речей, придатних для продажу, але мало хто про них знає. Який у вас досвід із комерційними галереями? І чи приводить до вас зацікавлених покупців інтернет?
Комерційних галерей я не шукаю, і вони мене поки що теж. Я не в їхньому полі зору. Я художниця на периферії. Залежало б і від того, хто б озвався і на яких умовах. Я б не співпрацювала з будь-ким. Це перевага моєї свободи: я не мушу. Мої роботи представлені в кількох державних інституціях і багатьох приватних колекціях. Деякі колекціонери звертаються повторно, що мене неймовірно тішить. Найпрекрасніше – коли люди кажуть мені, як добре їм живеться з моїм мистецтвом.
Так, озиваються й зовсім епізодичні покупці через Instagram або за рекомендацією. Я рада, коли знаю, куди йдуть мої речі, в які руки.
Дякуємо за інтервʼю!